Усе почалося з мрії. З однокімнатної квартири, яка стала офісом редакції. З п’яти людей. Без грошей. Без гарантій. В країні, яка заплуталася в "багатовекторності" і стрімко скочувалася до автократії.

Ці п'ятеро людей мали віру. У те, що правда – важливіша за комфорт. Що свобода – це не привілей, не спадок, не те, що падає на тебе з неба. Що залишатися вільною людиною – не джекпот, а шлях з величезною кількістю пасток і спокус на ньому.

Сайт УП міг би не з'явитися в 2000 році, якби не цензура, якби не "чорні" списки, що існували тоді на всіх телевізійних каналах. Через це 31-річний журналіст Георгій Гонгадзе не міг ані влаштуватися на роботу в друкованих медіа, ані критикувати владу під час ефірів.

А потім Георгія вбили. І багато хто сумнівався, що його видання зможе вижити й оговтатися від такого удару. УП не замовкла в ті найскладніші часи. Бо не можна знищити мрію, навіть вбивши найголовнішого мрійника в команді. Такі ж темні часи УП переживала в 2016 році, коли в центрі міста підірвали автівку нашого журналіста і наставника Павла Шеремета.

Ми йшли далі. Через революції. Через війну. Через злети й падіння. Через гіркоту поразок і тепло надії. Ми зростали. Ми сперечалися. Ми помилялися. Ми багато плакали разом з країною і раділи також. Ми змінювалися. І змінюємося. Але ми завжди залишались вірними одному: мрії про те, що Україна може стати країною вільних людей.

За три роки великої війни 16 наших колег і друзів взяли до рук зброю. Так буває: коли в країні війна, слово стає не єдиною зброєю для журналістів.

9131 день за весь час з моменту заснування УП працює для читача.

Чверть століття УП – це сотні тисяч текстів. Це 180 людей у команді. Це медіа, яке почалося з мрії – і стало національною опорою.

Але найважливіше – не це. Найважливіше – що ми не зрадили собі. Ми не стали "зручними".

Ми не стали мовчазними. Ми не стали байдужими. Ми залишилися тими, хто попри страх, попри біль, попри втрати – говорить правду. І так буде завжди.