Списки недоторканних: ти волонтерив? Значить, не проходиш
Коли ти під обстрілом купував FPV у дядька з OLX, через крипту, без сертифікатів, без "печатки", – ти герой. Поки не прийшов слідчий з постановою. Коли ти вантажив авто на фронт, знімав готівку під особисту відповідальність, перевозив тепловізори без актів — ти рятував ситуацію. Аж поки тобі не пояснили, що без папірця — це не геройство, а кримінал.
А тепер — увага. Законопроєкт №13423 від 92 народних обранців пропонує: якщо ти підприємство, включене до спеціального переліку, то твоя діяльність не підпадає під Кримінальний кодекс. Навіть якщо там, знаєш, є "формальні ознаки" злочину.
Ну ідеально ж. Бо ж війна.
Тут пахне не просто вибірковістю — тут справжній правовий нігілізм. Закон говорить: якщо ти в списку — то закон не про тебе. А якщо не в списку — то сам винен, що не встиг, не підписав, не формалізував. Така модель повністю підриває довіру до інститутів і створює паралельну реальність, де не право регулює справедливість, а близькість до тіла. Інакше це не амністія, а відкуп. І замість верховенства права — ми маємо верховенство переліку.
Законопроєкт для своїх, решті — підозра
У переліку — ОПК. Виробники. Формально — ті, хто забезпечують армію. Але не волонтери.
Не водії, які тягнули вантажі через "сіру зону" у перші дні повномаштабного вторгнення.
Не командири на нулі, які ухвалювали рішення на свій страх і ризик.
Не бійці, які самі шукали спорядження, бо не було часу чекати тендер. Не побратими, що ремонтували техніку в гаражах.
Не ІТішники, які вночі писали софт для дронів, ламали ворожі бази даних, відстежували переміщення колон, піднімали сервери з нічого, інтегрували карти з розвідкою й будували цифрову лінію фронту тоді, коли це ще навіть не мало назви.
Не ті, хто вчив ШІ розпізнавати російську техніку, поки держава ще навіть не чула слова "машинне навчання".
Не волонтери, які тягнули гуманітарку під обстрілами, ночували на кордонах, вивозили людей з пекла, шукали інсулін по всій Європі, грузили тушонку на склади, втрачали свої машини і друзів.
Їхній подвиг — під слідством. Бо не підписали угоду. Або не встигли. Або взагалі не знали, що таке існує.
Закон №56677 чітко ідентифікує: є офіційні і святі. І є всі інші.
А тепер трохи міжнародної тверезості
- Афганістан: амністували всіх — і своїх, і не дуже. Результат? Таліби повернулись, жертви — в могилах. Держава — в тіні.
- Ірак: закон про амністію — хаос. Повернули в гру тих, хто мав би сидіти. Бо не розділили, хто стріляв, а хто голосував.
- Колумбія: дали індульгенцію лише за політичне. Але навіть там був трибунал. І хоч якась спроба розібратися.
- ПАР: Truth and Reconciliation Commission. Не "відмазка", а публічне визнання, процедура, умови. Там хоч якось думали головою.
У нас же — ні звітів, ні критеріїв, просто: "є в переліку – гуляй, брат".
Держава як конструктор "своїх і не своїх"
І тут виникає питання: а хто саме складатиме цей прекрасний список обраних підприємств? Хто поставить під ним свій підпис, взявши на себе всю політичну, правову відповідальність? І що буде з цією людиною через рік, коли зміниться влада або суспільний настрій? Коли з'явиться нове слідство, новий аудит, новий настрій? Чи довго протримається її кар'єра, якщо виявиться, що хтось із списку — не такий вже й герой? Бо ми ж знаємо, як у нас люблять колективну безвідповідальність — аж до моменту, коли шукають крайнього. Цій особі теж окремим законом "намалюємо" амністію пожиттєво?
Правовий нігілізм стає особливо кричущим, коли згадати: в той час як одних намагаються "вивести з-під удару" вибірковим законом, інші отримують серйозніші статті в Кримінальному кодексі — по "невиконанню бойового наказу", "розтраті гуманітарної або благодійної допомоги". І навіть якщо це було в умовах хаосу, ризику і без інструкцій — обставини нікого не цікавлять. Закон працює не як система правосуддя, а як вибірковий молот: одним — імунітет, іншим — підозра.
Із цим законом держава фактично говорить: якщо ти близько до тіла — ми не чіпаємо. Якщо десь там, на фронті, без офіційного статусу — то це твоя особиста ініціатива. І неси за неї відповідальність сам.
Замість того, щоб захищати всіх, хто тягнув країну в перші місяці – придумали, як захистити лише обраних. Хто має час, зв’язки. Хто у списку.
Що було б здоровим підходом?
- Модель, де кожен, хто виконував бойове чи критичне завдання, має право на захист. Через індивідуальну комісію. Через визнання дії в інтересах оборони.
- Не "перелік", а критерії: був ризик, була мета, не було злочинного умислу — отже, захист.
- Прозорість. Звітність. Пояснення, чому саме ці компанії.
Але ні. Бо війна все спише.
Ні, не спише. Бо волонтери — пам’ятають. Бо ветерани — бачать. Бо військові — не сліпі. І якщо сьогодні хтось отримує індульгенцію, завтра хтось отримає підозру. І не факт, що це буде справедливо.
Законопроєкт №13423 — це не про оборону. Це про право не відповідати. Але тільки для обраних.
Решті — гарного дня. І не забудьте зібрати документи на кожну розетку з прифронтового госпіталю. Бо вас — не амністують.
Руслана Величко, колись змінювала закони, щоб прості люди не сіли за справжні подвиги
