"Дайте им помощь. Их войска вынуждены полагаться только на себя". Что писали об Украине в США сто лет назад
28 лютого 2025 року під час "сварки найвищого рівня" в Овальному кабінеті Білого дому камери зафіксували майже німий шепіт Володимира Зеленського. Уважно вдивляючись у його вуста, крім шиплячого "с*ка" деякі оглядачі розгледіли ще одне непротокольне слово, що починається на "б".
Пояснюючи реакцію Зеленського, що ніби вирвалася з глибин колективного несвідомого, західні ЗМІ підбирали відповідники англійською. Але навряд змогли осягнути всю палітру емоцій.
Герць Зеленського з віцепрезидентом Джеймсом Девідом Венсом окреслив щонайменше дві речі: запальний характер українського президента і поверховість знань про Україну в Америці. "Я бачив сторіз", – відреагував Ді Венс на питання, чи був він в Україні, щоб говорити про її внутрішні справи. Отримавши відповідь Венса, що миттєво стала мемом, Зеленський подумав лайкою майже вголос.
З приходом команди Трампа до влади в США ще більшою стала проблема, давніша за незалежність України: уявлення про нас на Заході базується на фактологічних помилках, викривленій інформації, російських історіографії та пропаганді.
На 34 році незалежності України телеканал Fox News називає Київ "російським містом". The New York Times продовжує розповідати, що Одесу заснувала Катерина. А держсекретар Марко Рубіо стверджує, що війна відкинула Україну на сто років назад.
"Українська правда" вивчила архіви американської преси, щоб дізнатися, якою США бачили нову Українську державу в 1917–1921 роках. Саме в той час, до якого звертається Рубіо в своєму апокаліптичному мареві. В ту епоху, яку треба вивчити самим українцям, щоб нарешті прокинутись.
"Хто такі українці?"
Після того, як німецький імператор Вільгельм II наприкінці 1918 року зрікся престолу, ЗМІ опублікували сенсаційну світлину.
"Ось перше зображення паралізованої руки Білла (Вільгельма – УП). Це одне з останніх фото кайзера перед його падінням. У нього сиве волосся, і він навіть не намагається ховати свою коротку (від народження – УП) руку. Перед війною придворний фотограф так вправно його знімав, що її не було видно", – кепкувала техаська The Forest City Press.
Поруч із Вільгельмом – фігура, маловідома американцям: підтягнутий, усміхнений гетьман України Павло Скоропадський. Аудиторія ще не знає, що бути при владі йому залишилось кілька днів. І що пізніше, перебуваючи в еміграції, він приєднається до героїв фейлетонів про невдах-політиків.
Але поки до програшу визвольних змагань далеко. Під світлиною опубліковано пояснювальну статтю: "Знаєте, хто такі українці? Ось їхня справжня історія". Автор писав у 1918-му: "Хоч Україна й українці фігурують в американській пресі понад рік, лише одиниці мають уявлення, з яких частин Російської імперії вона складається, та що це за народ".
Цитуючи бюлетень National Geographic Society, газета виклала бурхливий український літопис. Від диких скіфів, які "годували зі своїх безкраїх степів Грецію", до Києва – важливого центру торгівлі за часів, "коли в Англії ще правили сакси". Від поляків і литовців до московитів, які намагалися приборкати "непокірний народ".
Україна "означає "прикордоння"". Корінне населення "складалося переважно з козаків". "Душею і серцем цієї землі були запорожці – громада з грубим, але республіканським за формою урядом". Посадовці обиралися "загальними зборами". Головним був гетьман. І якщо він втрачав популярність, його "іноді душили до смерті".
Хоч і вважалося, що "слов'яни Малоросії" повністю з'єдналися з великоросами, події останніх місяців, йшлося у ЗМІ, показали справжній стан речей. Українці попри катастрофи в минулому наполегливо працювали й боролися. Тепер вони – "достатньо об'єднані та енергійні". "Дуже люблять свою землю, тримаються за неї з палкою завзятістю".
"Найбільша проблема Росії"
У західному світі 1910-х був свій Тімоті Снайдер. Влітку 1917-го нью-йоркська The Sun написала про відродження України як нації. Автор статті – Джордж Раффалович. Британець з українським корінням, який 1913-го заснував "Український комітет" у Лондоні та видав працю "The Ukraine" під псевдонімом "Бедуїнські Піски".
"Провіщена кількома суперечливими телеграмами, на світ з'являється нова нація, – йшлося в матеріалі The Sun. – Після 263 років підпорядкування російським царям Україна створює власний уряд і веде переговори з тимчасовим урядом Росії на умовах рівності".
Ця новина, зазначало видання, для американців мало що значить. Хіба що в майбутньому комусь доведеться вивчити нову мову, церемоніальним оркестрам – новий національний гімн, "причому дуже гарний". А дітям – географію, "яку їхні батьки навряд чи опанують".
"Але для тих, хто невпинно мовив від імені українського народу, це значить набагато більше, – продовжував Раффалович. – Для світу загалом це обіцяє незліченні зміни. Для істориків це стане поворотним моментом війни (Першої світової – УП). Україна візьме участь у боротьбі за свободу всього світу".
Раффалович підкреслював: Україна – найбільш серйозна з усіх проблем, з якими зіткнулася Росія. Після повстання Мазепи і битви під Полтавою Україна тільки й втрачала свої права, аж поки люди не забули навіть її назву. Ситуація трохи покращилась після революції 1905 року. Втім, "бюрократична кліка разом із чорносотенцями" знайшла вихід за допомогою соціалістів.
"І в третій Думі вже не було такої нісенітниці як українська національна партія, – саркастично згадував експерт українофобів. – Ніби за помахом чарівної палички проблема повстанців зникла. Антиукраїнська преса втішалася, як могла, думкою, що українські депутати, обрані колись для представництва народу, поневоленого Росією, виявилися поганим сном".
Далі, розповідав оглядач, були заборони, арешти, заслання. Антиукраїнська пропаганда відновилася в Галичині. ЇЇ поширили навіть на Францію та Англію, змусивши авторів, які не втрачали тверезий розум в інших питаннях, повірити, що українців не існує.
"Завжди стверджувалось, що український рух створив австрійський уряд, – відмічав Раффалович. – Але я та багато англійців, які були зі мною в Австрії в 1914 році, бачили, що одним із завзятіших представників українства були українці з Росії.
Я особисто зустрічав селян з Малоросії, які приїжджали у Лемберг (Львів – УП) за власний рахунок, долаючи певні труднощі. Вони плакали, відвідуючи українські школи, де хлопчики та дівчата могли вивчати рідну мову. Це був привілей, не доступний їхнім дітям.
Зародження націоналістичного руху в російській Україні було природним. Його життя було забезпечено самими українцями, фінансувалося представниками всіх верств".
"Земля Обітована"
Після падіння в 1917 році російського царату виборювати місце в американських ЗМІ Україні було непросто.
Натяки на народження нової держави допитливий читач спочатку мусив розгледіти серед повідомлень з продажу авто, реклами столового срібла й уроків гри на гавайській гітарі. Але далі розповіді про таємничу республіку частіше тяжіли до центральних шпальт і займали все більше місця.
"Україна твердо відстоює свою незалежність, – писала The Daily Ardmoreite в 1917-му. – Рада сповістила Петроград, що конфлікту можна уникнути за певних умов".
"Тривають бої в Одесі, де українські війська утримують арсенал, телеграфну й телефонну станції, – продовжували виходити новини. – "Міський театр" (одеська опера – УП) перейшов до рук українців. "Максималісти" (більшовики – УП) тримаються в порту. Українці обстрілюють його з важкої артилерії у відповідь на бомбардування міста з моря".
"Україна, Земля Обітована" – статтю з таким заголовком у 1918 році друкують кілька ЗМІ, як-от The Mellette County Pioneer. В описах нової держави, схожої на міфічне Ельдорадо, автори різних видань беруть за основу дослідження Раффаловича.
Потенціал України, яку називають "житницею Європи", вражає публіку. Територія – 850 тисяч квадратних кілометрів, більша за Францію та лише трохи менша за Італію, Іспанію та Португалію разом узяті. До українських земель входять Курськ, Воронеж, землі донських козаків у Приазов'ї, зокрема Кубань зі східною частиною Ставропілля.
Українців – понад 30 мільйонів. Абсолютна більшість живе на підросійських землях. Але українці також розкидані по всьому світу: в Сибіру, Угорщині, Туреччині, США, Канаді, Бразилії, Австралії.
"Славетно відомий чорнозем займає три чверті України, – пише The Yorkville Enquirer. – Дві третини зерна всієї Російської імперії дає Україна. Більше, ніж Німеччина або Франція. Україна виробляє майже весь тютюн у Російській імперії. Має найкращі фруктові сади та виноградники в європейській частині Росії.
Величезні поклади природних ресурсів створюють можливості для розвитку промисловості. Насправді 62% російської сталі приходить з України".
"Родовища вугілля в цій місцевості настільки великі, що 99% антрациту Росії – український, – додає The Richmond Virginian у статті "Дещо про Україну". – Інші види корисних копалин, такі як нафта, торф, фосфорити, також у достатку".
"Виробництво цукрових буряків величезне, – продовжує видання. – Фактично майже половина худоби Росії в Україні. А птахівництво процвітає настільки, що яйця на ринки великих міст Країни Ведмедя постачають саме з українських ферм".
Взуття за $500
Інтерес до України підігріває Брест-Литовський мир, а потім – чергова зміна уряду в Києві після повалення гетьманату Скоропадського наприкінці 1918-го року. Навесні 1919-го The Sunday Capital News у "Захоплюючій історії України" намагається пояснити читачу, що ж відбувається на берегах Дніпра.
Царський уряд, пише видання, досяг успіху в придушенні української культури. Отримати освіту раніше можна було тільки російською мовою, якою тепер розмовляють у містах. До української ставляться з упередженням, тому що вважають її "вульгарним сленгом нижчих, неосвічених класів".
"Але цим людям доведеться змінити свою думку, якщо вони хочуть брати участь в управлінні своєю країною, – попереджає The Sunday Capital News . – Службовці колишнього режиму, що приєднались до нової влади, активно займаються вивченням державної мови.
"Рік тому українську можна було почути лише рідко та в якійсь глушині, – веде далі автор. – Але тепер люди практикують її в ресторанах та у вагонах залізниці. І навіть газети починають з'являтися цією мовою".
"Номінальна особа німецького генералштабу" – так видання називає гетьмана Скоропадського, звинувачуючи його в усіх економічних гріхах.
Зерно, що за Брест-Литовською угодою йшло в Європу, постійно зростало в ціні. Вартість 0,5 кг чорного хліба підскочила з трьох копійок до рубля. Взуття продають за 700–1000 рублів (від $350 до $500). Прайс на метр тканини збільшився з 7 до 150 рублів. Некваліфікованому працівнику платять 10 рублів на день, кваліфікованому – до 50 рублів ($25).
"Коробка сірників тепер коштувала 10 копійок, і було дуже кумедно бачити, що в містах, де була нестача дрібної монети, пасажири трамваїв платили кондуктору сірниками", – передає The Sunday Capital News.
Все це викликало "дуже гірке почуття" щодо центральних держав Європи. В обмін на українські продукти Німеччина обіцяла надсилати промислові товари, нафту. Але виконувала свої обіцянки дуже повільно. "Практично всі галузі промисловості зупинилися через брак сирої нафти та електроенергії".
Скориставшись незадоволенням населення, владу у Скоропадського відбирає військо Петлюри. За відсутністю гугла та Вікіпедії газети іменують його то Петтурою (Pettura), то Петлюрецем (Petljuretz), аж поки не навчаться вживати прізвище правильно.
"Як денне світло від темряви"
Чи поглинуть українців більшовики? Це питання після капітуляції Німеччини та виводу її військ з України все частіше турбує західну пресу.
Навесні 1919 року, коли радянська армія окупувала Лівобережжя, ЗМІ поділилися спостереженнями від кореспондента Associated Press у Відні, який "подорожував Польщею та Україною, опитавши десятки вищих посадовців, чиновників та громадян". За даними репортера, більшовизм взяв гору завдяки вдалій, потужній агітації та грошам із Москви, якими підкупили солдат в Україні.
"Але важливо зараз розуміти, що в Україні справді існує національний рух, – писали газети. – За невеликої допомоги, визнання з боку союзників і моральної підтримки цей рух мужньо продовжить боротьбу проти московських загарбників. Він допоможе запобігти їхньому вторгненню в Румунію та закриє шлях до Будапешту".
Далі читачам розповідали: "найжалюгідніше в усій цій справі" полягає в тому, що поляки та інші, хто "мав би співпрацювати з українцями, витрачають свій час, щоб виставити їх авантюристами". Особливо у випадках, коли йдеться про "українські претензії на нафтові родовища Галичини, що їх польські власники, підтримувані австрійським капіталом, якраз і захопили".
"Ні, українці – не авантюристи, – заперечував журналіст Associated Press. – Вони мають дух своєї нації та бажання бути господарями, як поляки та чехи. Вони рішуче налаштовані боротися за свою землю".
"Коли кореспондент Associated Press вирушив на схід, побачив там більше російських манер, – дізнавались читачі. – Але багато мешканців Великої України відрізняються від людей Великої Росії, як денне світло – від темряви".
Вже восени 1919 року The Evening Journal передруковує листа репортера французької Le Temps у Бухаресті.
"Україна наразі не є більшовицькою, – стверджував журналіст. – Якщо, як кажуть, більшовизм набрав обертів серед українців, то як можна пояснити окупацію цієї країни червоними бандами з Москви? Як пояснити серйозний опір, який чинить їм народ і національна армія?".
"Причина провалу радянської ідеї в Україні полягає в тому, що 85% населення складають селяни, яким не подобаються методи більшовиків, – йшлося далі у виданні. – Вони не бажають, щоб влада переходила до рук міського пролетаріату. Наразі населення Києва та Одеси, скинувши більшовицьке ярмо, у відповідь на заклик інтелектуалів визнає лише владу Директорії".
Щоб покласти край більшовизму на всіх українських землях, писала газета, київському уряду достатньо лише отримати матеріальну допомогу від Франції та Британії. Сил у національної армії України вистачить."Але правда полягає в тому, що зараз вона вимушена покладатися лише на себе. Українські війська подають блискучий приклад відданості справі справедливості та порядку. Борються за звільнення своєї країни від радянської тиранії".
"Ми ніколи не об'єднаємося"
Поки українці продовжували відчайдушно битися за незалежність, західна преса ділилася свіжими мемуарами генерала Еріха Людендорфа. "Україна попросила нашої допомоги, – цитували його газети наприкінці 1919-го. – Німеччині, а ще більше Австрії, потрібне було зерно. Україна не мала стати здобиччю більшовиків. Ми мали зміцнити її достатньо, щоб вона була корисною для нас".
"Україна допомогла Німеччині, – виправдовував Людендорф окупацію. – Наприклад, влітку 1918-го постачала нам м'ясо. Ми могли мати свій мізерний м'ясний пайок без посягання на наші власні запаси худоби".
1920-го, коли Україну добивали з усіх боків, The Evening journal у статті "Бридка війна Польщі" пише: "Поляки кажуть, що хочуть звільнити Україну від радянського правління. Але хто дає Польщі право диктувати за допомогою зброї, який режим має бути на півдні Росії?".
"Європа гостро потребує пшениці та сировини, – пояснює проблему автор. – У той момент, коли здавалося, що ці поставки мають бути відкриті для світу, Польща ввела війська в Україну. Ця імперіалістична авантюра загрожує погіршенням ситуації в Європі".
У січні 1920 року The Great Falls Daily Tribune публікує ексклюзив від Томаса Стюарта Раяна. Репортеру вдалося зустрітися з Петлюрою в Кам'янці-Подільському, коли "він, очевидно, приймав свій останній бій".
То були критичні дні, згадує журналіст. Тож спікери забули про дипломатичність і пропаганду. "Мало хвилювались за власну шкіру". "З ентузіазмом плели інтриги заради існування України". Один з українських офіцерів казав: "Колись я приєднаюся до німецької армії і виб'ю всю дурь з Франції".
Петлюру репортер побачив не таким, як уявляв: не старий, худорлявий, з розпатланим волоссям. "Не настільки лиходій, як його зображують". "Амбітна людина, яка виринула за межі своїх можливостей".
Не екстанцор подорожуючої трупи, як це стверджувала шановна британська преса. Не схожий на того типового ватажка, що веде козаків у бій. Радше людина, що почувалася б у своїй тарілці, звертаючись до робітників Чикаго. Але – не більшовик: "Петлюра відстоював дві речі, на яких була заснована Україна: свобода від Росії та земля для селянина. Перше було для нього важливішим".
"Вважаю, керувати за комуністичними правилами в Україні зараз було б неможливо, – зазначає напередодні катастрофи Томас Раян. – Панівною верствою там є так званий "заможний селянин", який вперто чіпляється за свою власність".
Якщо переможців не судять, то над переможеними часто глузують. У 1923-му, коли поневолена радянська Україна потерпала від голоду, The Daily Star-Mirror у місті Москоу, штат Айдахо, видає матеріал "Скарб для нової України".
Беручи за основу повідомлення берлінського кореспондента New York Herald, автор The Daily Star-Mirror не стримує себе: "Десь під химерною веселкою, один кінець якої знаходиться в Берліні, а інший – на широких пшеничних полях України, сховався горщик у 400 мільйонів марок золотом. У всіх столицях Центральної Європи є золотошукачі – представники не менш як шести "акредитованих урядів" України. Всупереч усім надіям кожен сподівається отримати скарб, обіцяний Німеччиною".
У цьому їдкому гуморі зразка 1923 року майже безслідно розчиняються слова, що їх почув кореспондент Associated Press навесні 1918-го в Проскурові, теперішньому Хмельницькому.
"Ми ніколи не об'єднаємося з Росією, – обіцяв йому Сергій Остапенко. – У нас достатньо розуму, щоб зрозуміти: росіяни – глупі, разом з їхнім Толстим та іншими. Політично нічого доброго Росія не народжувала і не дасть".
"Ніхто нічого про нас не знає і, здається, не переймається. Будь ласка, передайте, що ми такі самі, як і люди на заході. Скажіть американцям, що на них покладаються наші надії на створення нової, процвітаючої, вільної нації", – просив Микита Шаповал.
"Ми – прості люди, які рішуче налаштовані пробитися у світ, – казав полковник Гнат Стефанів репортеру 107 років тому. – Якщо світ відмовить нам у свободі зараз, буде змушений це зробити пізніше".
Євген Руденко – УП
